Головне у викладацькій діяльності - встановлення між вчителем і учнем взаємних довірливих і шанобливих відносин, що дають можливість передавати знання у безпосередньому спілкуванні. Для педагога необхідні не тільки глибокі теоретичні знання, почерпнуті ним із книг, мудрість і висновки з власного досвіду, а й уміння знайти в учня щось особливе, притаманне тільки йому, а також сприяння розвитку його здібностей, не сковуючи ініціативу. Викладач будь-якого предмета повинен дати основні поняття і судження, трактувати правила і закони, показати взаємовплив і взаємодії соціальних явищ, передати прийоми роботи, а далі учні зобов'язані самостійно "розвиватися" у потрібному для них напрямі. У цьому їм допомагає систематична самостійна робота над собою, що сприяє засвоєнню знань і підвищує ефективність навчання. Потрібно не забувати вислів німецько-американського психолога, філософа і соціолога Фрома: "Не можна сковувати свободу учня".
Однак, головне завдання викладача - виховання учня, котрий зможе у своїй майстерності навіть перерости його. Тоді Страдіварі створить свою скрипку, а не повторить досвід Аматі, Аристотель створить свою теорію, яка в чомусь буде суперечити поглядам його вчителя Платона, С. Корольов створить перший космічний корабель, підтвердивши теорію свого вчителя К. Ціолковського. Історія знає багатьох талановитих учнів, які пішли далі за своїх учителів. Стираються з пам'яті прізвища вчителів, а їх вихованці іноді сягають більших висот і самі стають вчителями. Згадаємо таких видатних людей, як учений і письменник М. Ломоносов, фізіолог І. Павлов, перша жінка - доктор математичних наук С. Ковалевська, український письменник Т. Шевченко, радянський соціальний педагог А. Макаренко, життя і діяльність яких стали зразком для наслідування наступних поколінь.
Необхідне творче ставлення викладача до предмета, який він викладає. Для цього слід, готуючись до чергового заняття, переосмислювати, з чим він має приходити в аудиторію, чи здатна його лекція, семінар або практичне заняття захопити учнів, дати їм не тільки нові знання, а й викликати інтерес, спонукати до подальшого засвоєння нових і вдосконалення набутих раніше знань.
Вчитель подібний до актора, який частину свого натхнення, власної захопленості, якщо хочете - пристрасті віддає своїм учням. Він ділиться з ними своїм розумінням навколишнього світу, а коли досягає бажаного успіху, то учні його не забувають. Віддаючи свої знання, уміння, навички, учитель збагачується сам, тому що взаємне спілкування, розуміння і повага на користь і вчителю й учню. Саме тому праця вчителя - те саме, що й праця актора, який іноді повинен сміятися на сцені, заряджаючи своїм сміхом глядачів, тоді коли насправді його душа плаче, наприклад, через хворобу або втрату рідної людини. Істинно сюди підходить вислів: "Смійся, паяц, над розбитим коханням, смійся і плач!".
Вчитель традиційно був шанованою людиною в будь-якому суспільстві, тому що є джерелом знань і мудрості. Якщо він авторитетний для молоді, то стає для неї не просто вчителем, а товаришем і порадником. Він формує і виховує молоде покоління шляхом передачі йому знань, життєвого досвіду, мудрості й одночасно є особливим прикладом свого ставлення до навколишнього світу.
Учителем може бути тільки та людина, яка досягає високого морального і духовного рівня. Це потрібно для того, щоб бути прикладом для своїх учнів, щоб постійно "підтягувати" їх до свого рівня. "Учитель - той, хто поширює мораль, викладає знання, пояснює правду", - стверджував Конфуцій. Згадаємо біографію нашого співвітчизника, філософа-мандрівника Г. Сковороди, адже він не тільки вчив жити згідно з біблійними заповідями, але й сам жив за біблійними законами. І коли люди бачили це, то його приклад діяв на них краще, переконливіше, ніж будь-яка проповідь, будь-які найблагопристойніші слова.
У сучасній системі освіти недостатньо використовується найбагатший досвід спілкування вчителя з учнем, закладений східною традицією, тому що вважається, що він неприйнятий через орієнтацію на так званий західний світ. Однак деякі елементи східного навчання досить універсальні і не просто можуть, а повинні використовуватися в системі сучасної освіти.
По-перше, у східній традиції особливе місце відведено особистості вчителя, його моральному складу. Стати вчителем -означає зайняти один з найвищих щаблів людських досягнень. Досягнення певного щабля духовного розвитку дає змогу спочатку стати учнем. "Досягаючи вищих рівнів розвитку, учень отримує доступ до знань більш високого рангу і поступово сам стає вчителем для інших. Так відбувається освоєння і передача мудрості, що бере початок із стародавніх часів, через опанування знань та вмінь учителів"
По-друге, східна школа освіти відома особливою формою подачі навчального матеріалу, що наповнений легендами, притчами, конкретними життєвими ситуаціями. Ставлячи учня в певну ситуацію, учитель дає йому можливість відчути й осмислити її, зрозуміти не тільки розумом, а й серцем. Далі вчитель скеровує учня на прийняття рішення, що може знадобитися йому в подальшій практичній діяльності.
Економічна криза і нестабільність економіки, як правило, супроводжуються жорстким контролем над діяльністю різних державних установ, соціальних служб, бюджетних організацій і, звичайно ж, установ освіти. Масові і часті перевірки навчального процесу в школах і вищих навчальних закладах рідко дають позитивні результати, а ось негативні вияви очевидні: відбивається охота до творчого підходу у викладанні, утверджується офіційно визнана ідеологія, страждає плюралістичний підхід до вирішення різних проблем, переважає конформізм, стає пріоритетним догматизм, а звідси недалеко і до переслідування інакомислячих.
Усе має бути в міру. Не можна впроваджувати щось нове, не перевіривши це практикою, але не можна і сковувати новаторство педагогів, не можна без кінця контролювати і забороняти, потрібно вміти і заохочувати, і бачити те нове, що створює саме життя, що прийнято і стало навіть нормою педагогічної діяльності
Педагогічне спілкування як взаємодія
Особливості, функції педагогічного спілкування
Педагогічне спілкування — система соціально-психологічної взаємодії між учителем та учнем, спрямована на створення оптимальних соціально-психологічних умов для обопільної діяльності.
Педагогічне спілкування як професійно-етичний феномен вимагає від учителя спеціальної підготовки не лише щодо технології взаємодії, а й морального досвіду, педагогічної мудрості в організації взаємин з учнями, батьками, колегами у різних сферах навчально-виховного процесу. За своїм змістом і сферою функціонування воно може бути професійним і непрофесійним. Професійне педагогічне спілкування є комунікативною взаємодією педагога з учнями, батьками, колегами, спрямованою на встановлення сприятливого психологічного клімату, психологічну оптимізацію діяльності, стосунків. Воно забезпечує передання через учителя учням людської культури, допомагає у засвоєнні знань, сприяє формуванню ціннісних орієнтацій під час обміну думками. На противагу йому непрофесійне педагогічне спілкування породжує страх, невпевненість, спричинює зниження працездатності, порушення динаміки мовлення, небажання думати і діяти самостійно, відчуженість, стійке негативне ставлення до вчителя, навчання. Почуття пригніченості від вивчення певного предмета (а нерідко від спілкування з учителем) у деяких учнів триває впродовж багатьох років.
За статусом педагог і учні діють з різних позицій: учитель організовує взаємодію, а учень сприймає, залучається до неї. Для того, щоб учень став активним співучасником педагогічного процесу, необхідно забезпечити суб'єкт-суб'єктний характер педагогічних стосунків, який полягає у рівності психологічних позицій, взаємній гуманістичній спрямованості, активності педагога та учнів, взаємопроникненні їх у світ почуттів та переживань, готовності до прийняття аргументів співрозмовника, взаємодії з ним.
Педагогічну діяльність характеризують наступною структурою комунікативного впливу:
ХТО — КОМУ — ЩО — ЯК — ЕФЕКТИВНІСТЬ ПОВІДОМЛЕННЯ
При цьому ХТО — суб'єкт комунікативного впливу (педагог); КОМУ — об'єкт комунікативного впливу (учень або група учнів). ЩО — зміст комунікативного процесу (навчальний матеріал, або особистісно орієнтований зміст з метою зміни, розвитку особистості учня; ЯК — конкретна педагогічна техніка (засіб спілкування); ЕФЕКТИВНІСТЬ ПОВІДОМЛЕННЯ — ступінь збігу змісту, що передається педагогом, зі змістом, сприйнятим учнем (учнями).
Важливим при цьому є вдосконалення соціально-психологічних особливостей особистості вчителя і оптимізація засобів педагогічного впливу, тобто акцент на компонентах ХТО і ЯК. Вдосконалення цих параметрів повинно охоплювати і комунікативну, і перцептивну (лат. ptrceptio — сприймання, пізнання), і інтерактивну складові спілкування, які тісно пов'язані з трьома основними сферами психіки: пізнавальною, емоційною, мотиваційно-рольовою. Тому оптимізація спілкування означає і вдосконалення психічного функціонування особистості вчителя.
Залежно від типу (суб'єкт-суб'єктне, суб'єкт-об'єктне) спілкування вчителя може бути функціонально-рольовим або особистісно-орієнтованим. Функціонально-рольове спілкування є суто діловим, стандартизованим, обмеженим вимогами рольових позицій. Особисті мотиви, ставлення педагога й учня не враховуються й не виявляються. Головна мета його полягає у забезпеченні виконання певних дій. Особистісно-орієнтоване спілкування є складною психологічною взаємодією, яка передбачає виконання певних нормативних функцій з виявом особистого ставлення, почуттів. Головна його мета спрямована не так на виконання завдань, як на розвиток особистості учнів. Вимагає такого рівня внутрішньо детермінованої активності особистості, за якого вони не йдуть за обставинами, що складаються в педагогічному процесі, а здатні самі створювати ці обставини, виробляти свою стратегію, свідомо і планомірно удосконалювати себе.
Педагогічне спілкування як діалог
Педагогічний діалог — дія у педагогічному процесі, яка дає можливість кожному партнерові самовиразитись у спілкуванні. Відповідно діалогічне педагогічне спілкування постає як тип професійного спілкування, що відповідає критеріям діалогу, забезпечує суб'єкт-суб'єктний принцип взаємодії педагога та учнів.
Для того, щоб педагогічне спілкуванця мало всі риси діалогічності, вони повинні відповідати таким критеріям.
1. Визнання рівності особистісних позицій, відкритість і довіра між партнерами. Ця ознака, будучи сутністю суб'єкт-суб'єктних стосунків, передбачає визнання активної ролі, реальної участі учня у процесі виховання. За таких обставин учитель та учень діють як партнери, спільно організовуючи пошук, діяльність, аналізуючи та виправляючи помилки. Педагог не зводить своїх дій до оцінювання поведінки учня і вказівок на необхідність і способи її поліпшення. Він надає учневі інформацію про нього, а той повинен сам учитися оцінювати свої дії. Йдеться не про усунення оцінного судження, а про зміну його авторства. Це забезпечує співробітництво, рівність та активність обох сторін.
2. Зосередженість педагога на співрозмовникові та взаємовплив поглядів. Особистісна рівність у діалогічному спілкуванні передбачає різні позиції його учасників. Учень перебуває у колі своїх потреб і діє в напрямі задоволення власних прагнень (намагання самоутвердитися, пізнати нове тощо), а вчитель має зосередити свої зусилля на потреби учня.
Завоюванню симпатії сприяють: використання прийому «власного імені» (звук його підсвідомо викликає приємні емоції, свідчить про повагу до особистості); привітна, щира усмішка (підбадьорення, заохочення, розуміння) виступає сигналом для партнера по спілкуванню (я твій друг); приховування негативних емоцій, обурення (навіть цілком справедливого, зрозумілого); використання механізмів навіювання (переконання) з метою формування віри в свої сили, наявність позитивних рис (прийом компліменту); терпляче, з розумінням і співчуттям, вислуховування співрозмовника, що дає змогу задовольнити потребу у самовираженні, формує позитивне ставлення до вчителя.
3. Персоніфікована манера висловлювання («Я вважаю», «Я гадаю», «Я хочу порадитися з вами»). Згідно з її вимогами діалог передбачає відкриту позицію. Вона є важливим критерієм діалогічного спілкування, який передбачає виклад інформації від першої особи, звертання педагога та учнів до особистого досвіду, висловлення не лише предметної думки, а й свого ставлення до неї, що разом з іншими чинниками зумовлює взаємодію.
4. Поліфонія взаємодії. Передбачає можливість для кожного учасника комунікації викласти свою позицію, пошук рішень у процесі взаємодії з урахуванням думок кожного учасника. Вона є антиподом до монологічного спілкування, яке репрезентує лише думку вчителя. В індивідуальній бесіді з учнем поліфонія реалізується у формі розвиваючої допомоги, надаючи яку, вчитель не прагне вирішення його проблеми. Учень сам проживає своє життя, йому слід залишити простір для власних зусиль, праці душі.
5. Двоплановість позиції педагога у спілкуванні. У процесі спілкування педагог веде діалог не лише з партнером, а й із собою. Беручи участь у взаємодії, він одночасно аналізує ефективність втілення власного задуму. Це сприяє збереженню його ініціативи під час спілкування. Ігнорування зазначених критеріїв руйнує сприятливу атмосферу спілкування, породжує комунікативні бар'єри.
|
